Україна підписала Конвенцію про захист прав людини та основоположних

свобод у 1995 році, а ратифікувала її 1997 року. Саме це забезпечує можливість українцям звертатися до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Європейський суд з прав людини (European Court of Human Rights) – судовий орган Ради Європи, створений для забезпечення дотримання державами-членами Ради Європи їхніх зобов’язань за Європейською Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод та протоколами до неї. Основне завдання Суду – тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї. 

У 2006 році прийнято Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, що набув чинності 30 березня 2006 року.

Оскільки безпосередньо в назві Конвенції йдеться про захист прав людини, то більшість вважає, що до ЄСПЛ можуть звернутися саме фізичні особи. Однак, це не так.

У статті 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Отже, юридична особа теж може бути заявником в ЄСПЛ.

Так, стаття 1 Протоколу Першого Конвенції:

передбачає захист саме свого майна;

констатує право будь-якої особи на безперешкодне розпорядження своїм майном;

не гарантує набуття власності;

не передбачає створення нового права власності на майно;

не є гарантом збереження еквіваленту вартості і не зобов’язує державу підтримувати купівельну спроможність грошових сум, розміщених у фінансових інститутах.

У даному дописі ми хочемо акцентувати увагу на тому, яке саме автономне значення поняття “майна” в контексті практики ЄСПЛ, за захистом якого може звернутися юридична особа:

➢ право на відшкодування експортного ПДВ (SA Dangeville v. France, 2002, Intersplav v. Ukraine, 2007);

➢ право на відшкодування надмірно сплаченого податку (Buffalo SRL v. Italy, 2003);

➢ право на зайняття рибним промислом (Posti and Rahko v. Finland, 2002; Johtti Sapmelaccat Ry and others v. Finland, 2005); 

➢ доменне ім’я (Paeffgen GmbH (I – IV) v. Germany, 2007);

➢ частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю (Pokis v. Latvia, 2006);

➢ законне право, напр., право оренди (Iatridis v. Greece, 1999; Bosphorus Hava Yollari Turizm Ve Ticaret Anonim Sirketi v. Ireland, 2005);

➢ земельні ділянки (Sporrong and Lonnroth v. Sweden, 1982; Papamichalopoulos and others v. Greece, 1993; J.A. Pye (Oxford) Ltd. and J.A. Pye (Oxford) Land Ltd. v. United Kingdom, 2007);

➢ будови (Iatridis v. Greece, 1999; Kozacioglu v. Turkey, 2009);

➢ майнові комплекси (підприємства) (Lithgow and others v. United Kingdom, 1986);

➢ засоби індивідуалізації (OAO “Plodovaya Kompaniya” v. Russia, 2007; Anheuser-Busch Inc. v. Portugal, 2007);

➢ об’єкти авторського права (Balan v. Moldova, 2008);

➢ інші блага, що мають майнову цінність (Jucys v. Lithuania, 2007; Smirnov v. Russia, 2007);

➢ репутація заявника як адвоката (Niemietz v.Germany, 1992);

➢ чесне ім’я (good will) (Van Marle and Others v. the Netherlands (1986);

➢ право на заняття адвокатською діяльністю та “напрацьована клієнтура” (Lederer v. Germany, 2006; Buzescu v. Romania, 2005; Wendenburg and others v. Germany, 2003);

➢ ліцензія на зайняття певним видом діяльності (Capital Bank AD v. Bulgaria. 2005);

➢ економічні інтереси, пов’язані з веденням будь-якої підприємницької діяльності (Tre Traktörer Aktiebolag v. Sweden, 1989).